Перша школа
Кажуть, що немає людини без свого коріння, без знання історії не можна жити. З бабусиної легенди, оповідки діда, спогадів матері лине до нас минувшина. Гортаючи альбом старих фотографій, я побачила знімок першої школи. Малесенький ґаночок, віконечка-вічка… Проте діти на цій світлині горді й натхненні. Мабуть, відчувають себе причетними до історії школи. Будівля ж, у якій ми навчаємося зараз, наче пароплав, височіє над водами селянських буднів, приваблює таїною знань, запрошує до захопливого, проте складного плавання. Перефразовуючи В. Симоненка, хочеться сказати, що є на землі і Колумби, і Магеллани. Це діти, які роблять надзвичайне відкриття – відкривають у собі Людину. І вчителі – їхні перші порадники, помічники. Саме тому мені захотілося дізнатися більше про свою альма-матер, і я із задоволенням брала участь у роботі пошукового загону. На папері відбилася бувальщина. І уявний дзвоник знову має кликати на урок.
Початок заселення території села Гончарівка можна віднести до 1710 р. (с. Гончарівка молодше за м. Сватове на 50 років). На початок XX століття налічувалося до 1700 чоловік (500 дворів).
Основне населення було безграмотним або малограмотним. Діти навчалися у церковно-приходській школі, яка у 1902 році була перейменована на земську.
Тут викладали тільки письмо, читання й елементарну арифметику. Заняття розпочиналися глибокої осені після збирання врожаю і закінчувалися на початку весняних робіт.
У школі було близько 50 учнів. Рідко хто із селян міг продовжувати навчання 3 роки, зазвичай вони завершували його за рік-два.
Працювала тільки одна вчителька − Ганна Макарівна Верховодова. Вона вела всі 3 класи. Це була одна-єдина людина, яка мала гімназійну освіту.
У навчальному закладі було заведено «палочну дисципліну» попом місцевої церкви, що розташовувалася на місці сучасного двоповерхового житлового будинку (зараз майже зруйнованого). Піп приходив читати Слово Боже з великою дубовою лінійкою.
Про стан освіти на той час говорить те, що писаря для села доводилось наймати у м. Сватове.
Спогади Ольги Семенівни Пономаренко,вчителя молодших класів, яка працювала в Гончарівській семирічній та восьмирічній школі у 40 роках і до середини 80 років
«Ми до школи ходили голодні. Щоб сходити до школи, я просила у дідуся чоботи, бо своїх не мала. У хаті нашій було 8 чоловік. Я була третьою дитиною. Голодно було, а напіводягнені діти дуже хотіли вчитися. У маминому кожусі, дідусевих чоботях ледь бреду до школи, утопаючи в снігах. Хтось навмисне наступить на полу кожуха, я і впаду, і плачу.
Але піднімаюсь і добираюсь до бажаної школи. Ось уже темніють її стіни. Тоді ми навчались у «поповій» школі (так тоді її називали). В класі було 30 учнів, на всіх одна-єдина книжка, але діти навчалися добре. По закінченні 4-х класів мама стала забороняти мені ходити до школи, примушувала ткати. Але я мала таке велике бажання вчитися, що вмовила маму і продовжила навчатися.
Колективізація села розпочалася 1929 р. Нас, старших дітей, готували до вступу до комсомолу. Кожний комсомолець мав доручення посадити 2 дерева. Я дбайливо доглядала за деревами, але під час війни дерева були пошкоджені фашистськими кіньми.
До 1932 р. було повністю ліквідовано кулацтво. Школа стала семирічною. У 1940 р. мене призначили вчителькою. Директором тоді був І. І. Гречко.
1942 р. село Гончарівку захопили німецько-фашистські війська.
Під час війни німці зруйнували бібліотеку в школі, завели в класи коней.
До приміщення було страшно заходити».
Школа у воєнні і післявоєнні роки
Зі спогадів Галини Єпіфанівни Мищенко,
вчителя української мови та літератури
«У Гончарівській школі я почала працювати з лютого 1943 р. Після звільнення села від німецьких окупантів школа була забруднена, бо її німці перетворили на стайню: вікна вибиті, двері позривані. Самі вчителі приводили приміщення до ладу: вигрібали сміття, мазали глиною стіни, тому що у 1943 р. було вирішено продовжити навчання дітей
Навчальний процес викликав труднощі на той час, і фізичні, і моральні.
Люта зима… Тріскучі морози... Ідуть дітки до школи вчитися, напіводягнені, голодні, погано взуті. Підручників немає, а якщо і трапиться якась книжка, то її дуже обережно розділяли на окремі аркуші, кожна дитина одержувала окремий для прочитування, а наступного дня обмінювалися ними. Так училися читати. А писати взагалі було ні на чому. Доводилося використовувати газети, папір для пакування. У класах нестерпний холод. Скла не було, тому вікна забивали дошками або шматками простреленого кулями заліза, крізь дірки якого задувало до класу сніг. Темно було. Для того щоб освітити класну кімнату, робили примітивні лампи з відстріляних гільз, заряджали їх роздобутим гасом. Лампи виділяли багато сажі, тому після уроків «гарними» були обличчя і в дітей, і у вчителів. Організували підвіз хмизу до школи, але він швидко закінчувався. Транспорту не було тоді − запрягали корів. Хмиз рубали вчителі, старші школярі і їх матері. Але дерева не вистачало, бо не змогли задовольнити підвіз необхідної кількості хмизу для опалення школи. Доводилося учням ламати дику лозу, щоб хоч трішки протопити печі й зігрітися. Лоза колюча, роздирала пальці рук до крові, але діти не здавалися: кров капала, а вони продовжували її ламати, щоб відбулися уроки. В класі тихо, діти працюють, за вікнами чути гул літаків, розриви бомб, відгуки канонади. Війна відступала із села, але рідні дітей були на фронті. З різним настроєм приходили учні до школи. Про все намагалися розповісти вчительці, хто приходив радісним, хвалився, що одержали листа з фронту від батька, брата чи старшої сестрички. А хто з дітей − сумним, заплаканим. «Ми одержали повідомлення про загибель тата на фронті», − і нічим було зупинити сльози маляти, втім, слід учити її. Пригорну цю дитинку до себе, погладжу по голівці, хочу віддати все тепло своєї душі і серця, щоб угамувати її велике горе. Бачу, як оченятка просять допомоги, ласки, болить у мене душа, розривається, але я не в змозі допомогти, все повернути назад. Ось у таких нестерпно важких умовах діти старанно здобували знання, а вчителі намагалися використати найкращі методи, щоб навчити учнів.
У школі на той час працювали такі вчителі: К. І. Варламова, О. С. Пономаренко, Л. А. Пшенична, Ф. О. Сніжко, Н. М. Мальцева (Гейко).
Учителям доводилось виконувати подвійне й потрійне навантаження, в тому розумінні, що не тільки в школі працювали, а й виконували різні роботи в рідному колгоспі: косили, в’язали снопи, молотили на току ціпами, віяли зерно вручну. Крім цього, проводили агітаційно-масову роботу: читали газети населенню, розповідали про події на фронті, що найбільше цікавило людей, випускали стінні газети, виступали з лекціями на різні теми.
Педколектив був активним учасником художньої самодіяльності, виступав з концертами перед населенням і перед пораненими в госпіталі, розташованому в приміщеннях психоневрологічної лікарні. Учителі допомагали писати листи рідним поранених або писали від імені тяжкопоранених під диктовку. Навіть пішки відносили такі листи в інші села району (Свистунівку, Преображенне), бо їхати було нічим.
У післявоєнні роки 50 – 60 роках у школі викладали такі вчителі: вчителі молодших класів Заярна Марія Петрівна., Пономаренко Ольга Семенівна, .Дуюн Киля Іванівна, вчитель математики – Аптекар Давид Володимирович, вчитель фізики – Тоцький Микола Карпович, вчителі української мови – Летюгіна Надія Андріївна, Мищенко Галина Єпіфанівна, Борзило Марія Іванівна, вчителі російської мови – Літвінова Ася Іванівна, Тарануха Ніна Арсенівна, вчитель німецької мови – Нікішена Зінаїда Дмитрівна, вчитель географії – Самохвалов Петро Дмитрович, вчитель історії Колєгаєв Петро Андрійович, вчитель біології та хімії – Московченко Лідія Матвіївна.
Педагогічний колектив 60 – х років
верхній ряд зліва на право Нікішина З.Д., Мищенко Г.Є., Пономаренко О.С., Борзило М.І., Саприкіна ,Т.М.Дуюн К.І,
середній ряд Літвінова А.І., Самохвіалов П.Д., Тоцький М.К., Аптекар Д.В., Летюгіна Н.А.;
нижній ряд Заярна М.П., Московченко Л.М., Тарануха Н.А.
Школа 70−80рр.
Спогади Любові Яківни Ларікової
«Після закінчення Валуйського педучилища з червоним дипломом, я мала право самостійно обрати місце роботи. Тому звернулася до завідувача РВО з проханням направити мене до Гончарівки, оскільки на той час там проживали мої батьки.
1971 року до першого класу йшли 40 учнів, тому РВО вирішило відкрити ще один перший клас.
Марія Петрівна Заярна стала класоводом 1-А класу, мені дали 1-Б. У приміщенні, де навчалися молодші школярі, класних кімнат не вистачало, і мій клас розмістили у «хатці» (так я подумки називала приміщення, у якому розташувалась бібліотека (бібліотекар − Твердохліб Анатолій Наумович) і ще одна кімнатка на 20 учнів). Віконця були маленькими, тому додатково було встановлене денне освітлення.
На той час Гончарівська восьмирічна школа розмістилася в 5 будинках: головному (двоповерхова школа, де навчалися учні старших класів і де містився кабінет директора – Петра Андрійовича Колєгаєва, учительська, у якій працював і завуч Іван Гаврилович Снігир, хіміко-біологічна лабораторія (біолог Л.М. Московченко, хімік Н.І. Репа); 2-м була «хатка» з одним класом і бібліотекою; 3-м − та церковно-приходська школа, побудована ще у XVIII ст., у якій у війну утримували коней, а в 60−70 рр. вона була обкладена цеглою і виконувала функції спортивного залу (вчитель фізкультури − Н.І. Репа) і їдальні з кухнею (кухарі О.Н. Заярний і Р.І. Луцишина); 4-м − школа на 4 кімнати, яку, за спогадами М. І.Борзило, будували після війни і вчителі, і техпрацівники, і жителі села, і самі діти (учителі, пригадує ветеран педагогічної праці М. І. Борзило, заліпляли стелю, подаючи глину нагору, мазали також стіни); 5-м приміщенням служила майстерня, де завжди було затишно і пахло стружкою, а на вікнах буяла зелень кімнатних рослин (учитель О. С. Волченко)».
Будівництво нової школи
Гончарівська середня школа почала будуватися 1973 р. на місці, де раніше розташовувався сільський стадіон.
Головним підрядником будівництва була організація ПМК-150 на чолі з Григорієм Івановичем Шаповаловим, виконроб − Ірина Василівна Ваняшкіна.
Будівлю здали в експлуатацію в жовтні 1976 р. Вона була розрахована на 650 учнів. На той час село розросталося, кількість дітей збільшувалася, тому місця для всіх не вистачало.
У новому приміщенні містилася їдальня, спортзал, актовий зал, бібліотека й класи для навчання. Майстерня розташовувалась окремо.
Спочатку школа була восьмирічною, за рік вона стала середньою.
Першим директором «нової» Гончарівської СШ призначили Володимира Михайловича Часника, а заступником − Івана Гавриловича Снігиря.
Педагогічний колектив 1977 року
Верхній ряд зліва на право Ларікова Л.Я., Ларіков І.В., Волченко О.С., Часник В.М., Липовий П.В., Репа Н.І., Лисенко Р.М., Топило С.Й.;
нижній ряд Шкабура Є.І., Бондар З.Д., Філоненко Л.М., Часник Л.П., Минка Р.Г., Заярна М.П., Липова В.Б.
Перший директор
Гончарівської СШ
Володимир Михайлович Часник
В. М. Часник − перший директор Гончарівської середньої школи (1976−1982 рр.).
Володимир Михайлович − учитель-методист, відмінник освіти України.
Усе своє життя присвятив вихованню та навчанню дітлахів.
Працював учителем трудового навчання та образотворчого мистецтва, навчав школярів автосправі.
Володимир Михайлович був творчою людиною. Він захоплювався мистецтвом (живописом, ліпленням). Його твори неодноразово були представлені на різних виставках.
Свою любов до мистецтва вчитель передавав учням.
Спогади про школу
Якою була наша школа у 1981 році.
Юності радісний дім зі статті районної газети «Ленінським шляхом»
Ще тільки вийшовши з салону автобуса, одразу ж помічаєш в трьохстах-чотирьохстах кроках від зупинки високу світлооку споруду, що широко розкинулася на сільському дозвіллі і ніби вабила, кликала до себе своєю привітністю.
Це Гончарівська комплексна середня школа. Це юності незабутньої радісний дім, у якому хлопці і дівчата села та навколишніх сіл прилучаються до цікавих знань, до науки, до наступного творчого, трудового життя.
Директор цього навчального закладу Володимир Михайлович Часник – високий, смаглявий, чорноволосий – нечутною поважною ходою рухається довгими коридорами школи і неквапно, неголосно розповідає про неї.
А розповісти є що.
От, відразу ж у вестибюлі, статуя, яка, уособлюючи Матір-Батьківщину, зустрічає хлібом-сіллю всіх, хто навчається і хто завітав до школи. Статуя виготовлена руками самого Володимира Михайловича. Ось просторий світлий зал, в якому перш за все привертає увагу гасло: «Професія – це вид трудової діяльності». А під ним мальовничі стенди – з малюнками і професіограмами про характер та важливість праці тракториста-машиніста, майстра машинного доїння, агронома, садівника, учителя, водія автомобіля, комбайнера…
У школі запроваджена кабінетна система навчання з таких предметів, як фізика, математика, географія, біологія, російська мова і література та інших. Із задоволенням дивишся на багате обладнання: механічне зашторювання вікон, денне кіно з дистанційним управлінням, всі необхідні для навчання прилади, літературу…
Не без гордощів показує директор школи ленінську кімнату, навчальні майстерні по дереву та металу, кімнату ручної праці для учнів 1−2 класів, бібліотеку, у якій понад 5 тисяч книжок, в тому числі до 2-х тисяч підручників, військово-спортивну смугу, спортивний та актовий зали, кабінет обслуговуючої праці, де діти (дівчатка) навчаються шити, готувати страви.
− А це наша їдальня на 120 посадочних місць, − говорить Володимир Михайлович, відчиняючи перед нами двері в простору затишну залу, з якої линуть заманливі запахи страв.
Більше директор не каже нічого про свою їдальню, та ми вже знаємо, що вона визнана найкращою шкільною в районі, та із задоволенням спостерігаємо, як хлопчики та дівчатка, запнувшись чепурними фартушками, накривають столи для своїх однокласників.
Виходимо на подвір’я і бачимо, як чаклують старшокласники біля кролячих кліток, біля шпаківень, що їх готують для майбутніх пернатих друзів, які незабаром принесуть на своїх крилах в їхню рідну Гончарівку красну весну.
А ось кабінет, з якого не хочеться й виходити.
− Це наш технічний центр, − говорить завідуючий навчальною частиною школи Іван Гаврилович Снігир.
І захоплено розповідає про призначення цього центру на 19 точок зі зворотним автоматичним зв’язком на початку чотирьох одноразових програм. За допомогою цього обладнання випускається радіогазета «Планета», повсякденно ведеться тематична політінформація для учнів, здійснюється керування гігієнічною гімнастикою, яка в кожному класі школи одноразово – в одну і ту ж перерву після третього уроку – проводиться щодня.
Директор школи Володимир Михайлович Часник, організатор позакласної і позашкільної роботи Євгенія Іванівна Шкабура, старша піонервожата Любов Миколаївна Філоненко детально розповідають про те, як організовано в школі навчальний процес, політичне й трудове виховання учнів.
Тут десятьма класами охоплено 320 учнів, майже половина з яких навчається на «4» і «5».
З першого і до останнього класу учні школи охоплені трудовим навчанням. Понад 100 учнів шостого, сьомого, дев’ятого та десятого класів беруть постійну участь у трудовій діяльності виробничої бригади, якою керують учитель виробничого навчання Олександр Семенович Волченко та головні спеціалісти радгоспу «Учбовий». Зусиллями цієї бригади в господарстві щороку прополюється до 100 гектарів овочевих культур, з 25−30 гектарів збирається врожай городини, виконуються інші роботи. На гроші, зароблені бригадою, придбані костюми для учасників самодіяльних гуртків, плащ-палатки та інше туристичне обладнання, влаштовувалися поїздки школярів до Москви, Ленінграда, Одеси, Севастополя, Ворошиловграда, Краснодона.
Щоліта при школі функціонує табір праці та відпочинку, в якому проводять канікули 150 учнів.
Створено ремонтну бригаду, перед якою ставиться завдання − збереження та ремонт шкільного інвентарю. У дев’ятому та десятому класах вивчається тракторна справа.
Молодші класи займаються розведенням квітів, доглядають за могилами загиблих воїнів тощо. При школі є навчально-дослідницька ділянка (0,5 гектара), на якій вирощуються всі культури, районовані в радгоспі.
На кролефермі, яка створена, вирішено в першому році нової п’ятирічки виробити 300 кілограмів м’яса.
За замовленням лісництва школярі виготовили вже близько 100 шпаківень. Торік ними заготовлено до 100 кілограмів плодів шипшини.
У школі багато уваги приділяється організації відпочинку дітей, розвитку самодіяльності. Тут працює філіал Сватівської музичної школи. Регулярно влаштовуються спортивні змагання, працює клуб вихідного дня, спортивний клуб, волейбольна секція, духовий оркестр, інші гуртки художньої самодіяльності.
Бурхливим, цікавим, веселим життям живе юнацтво села Гончарівки в своєму радісному домі, ім’я якому школа.
Зі статті М. Щепенка